Дослідження з історії рідного краю

      Маєток п. Вітольда 

 Стефануса   в с. Черниця

 Я працюю вчителем історії в Черницькій ЗОШ I-III ст. Народилася  в                  с. Черниця, тому все, що зв’язане з історією рідного села мені надзвичайно цікаве. Проте дізнатися про його минувшину є досить складно, бо Черниця, як і інші навколишні села, належали до Станіславського воєводства. Тому більшість документів знаходиться в Івано-Франківську.

      Я неодноразово працювала в Львівському державному архіві, шукаючи по крупинках історичні дані. І от мені попався досить цікавий документ «Опис маєтку п. Вітольда Стефануса в с. Черниця, складений в 1930 р. Тодішній власник Стефанус, маючи багато боргів, змушений продати помістя. Для продажу був складений детальний опис маєтку. Написаний документ польською мовою. Переклад допомогла мені зробити моя сусідка Грищук Ярослава Іванівна, багаторічний в’язень сталінських таборів. Вона в дитинстві навчалася в польській гімназії і по сьогодні зберегла добрі знання та ясний розум.

     Я подаю на ваш розгляд цей документ, бо надіюся, що читачам буде цікаво дізнатися про те якими були маєтки польських панів в Західній Україні на початку 20 ст. 

                                                 З повагою Хлоп’яча Ярослава Володимирівна

 Опис

маєтку с. Черниці, розташованого на території Черницької  гміни, Жидачівського  повіту, Cтаніславського  воєводства – власність                       п. Вітольда Стефануса.

     Маєток розташований при шосе Дрогобич – Пісочна – Жидачів, при шосе Львів – Стрий, а також 2 км від залізничної  станції  Пісочна лінії Львів – Стрий. Відстань до Львова становить 45 км, до Стрия – 23 км, до Жидачева – 15 км.

     В Черницькій і Пісочнянській гмінах, які становлять одну цілісність     (344 га), знаходиться 7 - класна школа, греко – католицька церка, костел, пошта, телефон і відділ поліції. Із 344 га припадає орних земель, городу і саду – 155 га, лук і пасовищ  - 60 га, лісу -113 га, а також 16 га зайняті під водою, дорогами і землею, призначеною для майбутнього будівництва.

     Землі переважно урожайні, суглинисті – найбільш придатні з орних земель для вирощування буряків і пшениці. 50 га лук не вимагають жодних меліорацій, решта тільки обведена ровами або проведено меліорацію.

     Двір у Черниці розташований біля дороги і становить комплекс з 8 га дуже акуратного огородження, з котрого 4 га припадає на сад і городи, 2 га на гарний старий парк, а також 2 га - під забудовами. Ціла площа утримується у великому порядку з комфортом і справляє гарне враження. Двір сполучений з фільварком (господарством) бетонними доріжками, а цілий господарський комплекс разом з городом користується водопроводом.

     Панського лісу є 113 га 1/3 дерева листяні, з них - 80% дубові, віком близько 40 р, 1/3 молоді 10 літні і 1/3 зруби. Господарські будівлі всі є муровані, криті бляхою або дахівкою, в дуже доброму стані.  Будівлі збудовані переважно 1921-1925 рр., крім фабричного будинку, котрий побудований в 1928 р.

                                                     Будівлі

    Житловий будинок №1 - вкритий дахівкою, має 10 великих покоїв, кухню, комору, лазню – туалети з каналізацією, велику терасу, підлога з дубового паркету, печі всі із кахелю. Це помешкання пана Стефануса і його сім ї.

Житловий будинок №2 -  мурований вкритий дахівкою, пивниці, велика кухня, туалет, водопровід, поблизу споруджена молочарня з охолодженням молока, курник і комора. Обидва будинки мають 4 великі пивниці. Мури в обох будинках достатньо товсті, в разі потреби добудови можуть бути знесені. Це також панський будинок.

Житловий будинок №3 побудований для слуг, дерев’яний, вкритий дахівкою, висотою 3,5 метри з м’якими підлогами, поряд знаходиться господарський будинок для слуг.

Житловий будинок № 4 призначений для слуг, з дерева, покритий дахівкою. Поряд знаходиться господарський будинок. Підлоги в будинку м’які.

Житловий будинок № 5 призначений для слуг, з дерева, покритий дахівкою. Поряд знаходиться господарський будинок.

Житловий будинок № 6 – будинок для управителів фільварку, мурований і вкритий бляхою. Є 3 покої, кухня з водопроводом і котельнею на подвір’ї.

Житловий будинок №7 (лісничівка) -  мурований, покритий гонтом, з підлогами. Поряд знаходиться господарська будівля.

Будівля № 8 (стайня) -  призначена для утримання коней і ВРХ, мурована і вкрита дахівкою. Підлога і жолоби бетонні. В будівлі є водопровід і каналізація. Тут розміщено 80 голів ВРХ і 24 коней. Є місце для приготування корму, парник для картоплі і кладова на корм.

Будівля № 9 (кузня) -  мурована і вкрита дахівкою, залізні вікна. Тут знаходяться усі знаряддя праці.

Будівля № 10 (возовня). Тут знаходяться вози і сани, кладова, склад для штучних добрив і вугілля.

Будівля № 11 (шпіхляр або склад) - мурована, багатоповерхова, покрита бляхою з залізними дверями і вікнами, є пристрій для витягування зерна на поверхню, вагою 600 кг. Також є велика кладова для зберігання дрібних рільничих знарядь і пального.

    Дальше в цьому самому будинку знаходиться великий гараж . Недалеко від шпіхляра є свинарник на 20 голів свиней.

    В цьому самому будинку є ще господарський млинок (камінь французький) і помпа для перекачування води в збірнику водопровідної вежі.

Будівля № 12 (піднавіс) побудована для зерна на мурованих стовпах, критий бляхою, довжиною 60 м,  шириною 16 м на 1000 кіп збіжжя з підключеним водопроводом.

Будівля №13 (піднавіс) побудована на дубових стовпах, критих дахівкою і призначений для зерна та корму, довжиною - 30 м і шириною - 8 м.

Будівля № 14 (комора) побудована з дубового дерева, крита дахівкою, довжиною - 30 м і шириною  - 8 м.

Будівлі №15: біля двора в тіні знаходяться 3 муровані пивниці і льодовня, кожна може помістити 400-500 кг буряків.

Будівля №16:  на місці колишньої цегельні стоять дві деревяні опори, покриті гонтом.

Будівля №17:  фабричний будинок при залізничній станції (2 км від двора) з власною залізничній рогачкою, мурований, багатоповерховий, розташований в Пісочнянській гміні, довжиною - 41 м, шириною  - 16 м, висотою - 10 м. Будинок побудований в 1928 р. Вартість будинку становить близько 100 000 злотих.

     В помешканні є два великих зали: в підвалі і на 1-му поверсі з машинним обладнанням для дерев’яного промислу. Тут виробляють дерев яні іграшки. Обидва зали так збудовані, що в разі потреби можуть пригодитися для проживання, тому що в підвалі і на 1-му поверсі нормальні вікна і двері.

     При цьому з’ясувалося, що біля двору на відстані 500 м збудована в 1930 р. 7 – класна школа для сільських рад сіл Черниця та Пісочна. Землю під школу подарував пан Вітольд Стефанус. Прекрасний двоповерховий будинок збудований коштом держави і коштом власника маєтку. Школа мурована, крита бляхою з 2-х морговим городом і двохморговим подвір’ям. Є великих 8 залів-класів і 3 кабінети. Є ще кілька помешкань для вчителів на 2-му поверсі (мансарді). Крім безпосереднього розташування школи біля двору є ще  можливість використання класів для майбутнього сільськогосподарського ліцею тимчасово або назавжди. Тоді місцева школа буде перенесена до фабричного будинку біля залізно дорожньої  дороги.

 Біля фабрики прокладений газопровід «Дашава – Львів», газ підключений до фабрики.

    Опис інвентаря живого і мертвого (стилістику збережено з документу):

    Живий інвентар: коні робочі і виїзні – 17 гол., корів дійних низинної раси червона строката – 29 гол., ялівок – 10 гол., 2 бугаї. Середня вага корови 500-600 кг. Середній удій на корову – 4500 літрів молока на рік.

    Інвентар мертвий: шкіряна упряж: робочих пар – 10 пар, виїзних - 2 пари (два сідла), возів робочих - 13 шт., молоковоз, два візки двохколісні, борони залізні - 10 пар, культиватори -  2 шт., плужки для підгортання картоплі - 6 шт., поливалки ручні  - 5 шт., обпилювач  буряків - 1 шт., сівалка рядова 3-х метрова, сівалка для внесення мінеральних добрив - 1 шт., сівалка для вапна, косарки «Deedingа» - 3 шт., грабарки «Schuttlewovta» -3 шт., жатки «Deevingа» - 2 шт., сівалка для посіву трав і конюшини, борона дискова кінна, дерев’яна дубова шуфля для вирівнювання землі - 2 шт., тягач «Deeving» з 4-корпусним і 8 – корпусним плугом для мілкої оранки. Гарнітур молотарки парової фірми «Hoefer – Schvanz» з елеватором до соломи і локомобілем 8 НР фірми «Hengierskie Koleje Panstwowe», пристрій для формування тюків конюшини, млинок для чищення зерна, вітряк «Eksneva», млинок для чищення конюшини і трав «Eksneva», трієр для сортування зерна, прилад бочковий для підготовки посівного матеріалу, 3 залізних бочковози, а також розпилювач, мотор стартовий «Deeving»  6-НР для заведення січкарні, циркулярки і млина.

    Мотор «Deeving» - 3 НР до водяної помпи, січкарня моторова, пила циркулярна до дерева, парник для варіння картоплі і буряковарка.

    Обладнання для молочарні: холодильник, масничка, 6 збірників на молоко, апарат “Earbeva” для визначення жирності молока, 4 візки для виїзду і двоє ви їздових санок. В кінці багато дрібних господарських реквізитів, таких як ліхтарі і ланцюги для худоби і інше.

     Ціна на все описане разом з інвентарем, посівами, запасами зерна і картоплі – 500 тис. злотих.

     В кінці належить врахувати весь перерахований інвентар  живий і мертвий, посів і запаси зерна, котрі хоч би при сьогоднішніх цінах , враховуючи якість, представляють високу вартість, принаймні кількадесят тисяч злотих.

    Виясняється, що власник, маючи борги, був готовий продати частину маєтку із забудовами, інвентарем і посівами за ціною розуміється вищою – вартістю біля 300 тис. злотих.

    Пан Вітольд Стефанус був інтелігентною людиною, господарство все було рентабельне, зразкове, за працю з робітниками розраховувався чесно, крім того робітникам виділяв городи і житлову площу. Великий внесок він вніс на будівництво 7-ми класової школи -  помагав фінансово і матеріально. В цей час знаходилися люди котрі говорили, що їм не потрібна польська школа та ще імені Йосифа Пілсудського, президента Польщі, бо наближається війна і все пропаде. На це він на відкритті сказав: «Люди добрі! Що буде, то буде, а школа вже стоїть, а назви будуть мінятися, зате школа буде стояти вічно».

    Не дивлячись на те, що маєток і господарство були в зразковому стані, п.Стефанус  через борги змушений продати його. Викупила його держава і Львівське освітнє управління. З 1935 р. тут організовано сільськогосподарський ліцей. Після Другої світової війни на території ліцею заснований Черницький сільськогосподарський технікум, який готував агрономів та спеціалістів для тваринництва. Проте в 1966 р. технікум розформовано і утворена однорічна сільськогосподарська школа, яка готувала зоотехніків. В 1979 р. школа також розформована і утворено «ЦЕЛАЖ» - організація по зберіганню і постачанню мінеральних добрив. А в 1987 р. і ця організація була закрита.

     Колись це був прекрасний маєток, який доглядали студенти. Тут був чудовий парк з алеями та різноманітними парковими статуями. Навколо приміщень розбиті клумби, де цілий рік квітували різними барвами квіти. Господарство успішно процвітало. Тут були корови, коні, свині, кролі. При «ЦЕЛАЖу» почався потрохи занепад. Проте найбільша біда для маєтку настала в 90-ті рр. XX ст. Всі будівлі, парк і земля передані в оренду Львівській академії мистецтв. Але в ті тяжкі часи вуз коштів не мав і «технікум», як його називали в селі, поступово занепадає.  Останній сплеск інтересу до цього маєтку був в 90-х рр.. XX ст., коли тут знімали український фільм «Злочин з багатьма невідомими». Після цього маєток поступово перетворюється на руїну. Недоглянуті і не жилі будівлі руйнувалися. А все, що було ціле в приміщеннях, навчальному корпусі – розкрадене місцевими жителями. Красиві і цінні породи дерев, були по-варварськи  вирубані. (Пам’ятаю, як в дитинстві я завжди ходила в парк на «райські яблучка»).

     Сьогодні колишнє помістя не впізнати. Бур’яни вище людського росту, будинки розвалені, дикі собаки і коти – ось єдині жителі, колись прекрасного помістя п. Вітольда Стефануса.

     Життя іде….Старіють і вмирають люди – свідки колишнього процвітання помістя. Але воно як людина ще живе. Тому надіюся, що можливо колись найдуться люди, які відродять минулу красу.

                   Дослідницький проект

          «Історія Черницької церкви»

         Проблема: збереження пам’яток історії, культури, релігії України.

         Мета: систематизувати та узагальнити знання учнів про історію Черницької    церкви  Вознесіння, в ході роботи над проектом знайти нові документи та невідомі факти.

                  

               Завдання проекту:

-         організувати пошуково – дослідницьку роботу учнів з проблемами «Збереження пам’яток історії, культури, релігії України».

-         вчитися аналізувати ситуацію з пам’ятками релігії в Україні.

-         зацікавити учнів історією місцевих культурних споруд, зокрема церкви Вознесіння.

-         розвивати навики самостійної роботи з пошуку необхідної інформації в різних джерелах знань.

-         визначити  основні шляхи  вивчення історії Черницької церкви.

-         виховувати  в учнів духовність та християнську мораль.

-         випустити  альманах «Історія Чернецької школи».

                               Очікувальні результати

                   Після роботи над проектом учні будуть:

-         знати історію церкви Вознесіння, села Черниці;

-         дбайливо ставитися до церкви як до осередку духовності та християнської моралі;

-         дотримуватися норм християнської моралі;

-         вміти самостійно здійснювати пошукову роботу, працювати з різними джерелами.

                   Етапи роботи над проектом.

                                            Актуалізація проблеми.

         В сьогоднішніх історичних обставинах відбувається значне падіння духовності та моралі. Багато молодих людей нехтують основами християнської моралі, не дотримуються Божих заповідей. У них формуються сьогодні зовсім інші ідеали, часто запозичені з інших культур. Тому надзвичайно актуальним є навернення учнів до Бога, до християнської моралі, власної культури та історії. Важливе місце в цій справі займає Церква. Але часто діти ходять у церкву з примусу батьків не задумуючись над тим, що для християнина є Храм Божий. Тому надзвичайно важливо знати історію своєї церкви, її минуле та сьогодення.
          Дослідження історії місцевих церков дасть зрозуміти важливість та необхідність існування церкви для християн.
II. Планування роботи.
1. Створення пошукових груп з питань вивчення історії церкви:
- архівістів;
- істориків;
- фотографів;
- архітекторів проектантів;
- теологів;
- репортерів.
2. Визначення джерел інформації ( архіви, документи, преса, свідчення очевидців, Інтернет);
3. Визначення критерії оцінювання;
4. Оформлення проекту;
5. Форми презентації проекту: випуск альманаху «Історія Черницької церкви Вознесіння».

III. Здійснення проекту
- аналіз зібраної інформації;
- оформлення звітів пошукових груп конкретних питань;
- випуск альманаху ( кожна група висвітлює своє питання на окремих сторінках, використовує фотографії, схеми, плани тощо).

IV. Звіт і презентація.
Оцінка і самооцінка результатів роботи, проекту. Критерії оцінювання.
- актуальність проблеми;
- використання різноманітних джерел інформації;
- використання наочних матеріалів для передачі змісту.
      Проблема надзвичайно актуальна, тому що в сучасному світі відбувається падіння моральності, відхід від основних устоїв християнської духовності. Тому участь учнів в проекті де вивчається історія власної церкви, де учні ознайомлюються з храмом в цілому ( а досвід показує, що діти як правило не знають призначення предметів, символів), дізнаються про життя священиків, які присвятили себе служінню в їхньому храмі. 
       Діти використовували різноманітні джерела. Це і архівні документи, і щоденник о. Сабата, і матеріали з Інтернету з церковних та теологічних книг. Брали інтерв’ю в о. Сольського та о. Юркевича. Знайшли багато фотографій, а також зробили свої. Навчились складати план будівлі.
     Проект є цілком завершений, хоча і можливі доповнення новими знайденими матеріалами.
    В проекті використовувалися фотографії, схеми, креслення. 

Дослідження учениці Головінової Олени

учениці 11 класу "З історії своєї родини"
                         

                                                                       Сонце проснулося вранці

                                                                       Зі сну збудило Вкраїну !

                                                                       Хай вічним сном сплять повстанці

                                                                       Ми їм прийшли на зміну…          

Мабуть я стала дорослою. Змінюються мої погляди на оточуючий світ. Все більше мене хвилює питання про сенс життя. Напевно кожна людина приходить в цей світ з якоюсь метою, чи може і місією .І від цієї людини залежить, як вона проживе життя, чи будуть поважати її люди, чи згадають добрим словом після смерті .  Здається зараз ,що життя є безконечно довгим, але думаю, що вже відтепер треба задумуватися як його прожити. Одні дбають по багатство, розкішне життя, збирають гроші, але помирають як всі, часто у безслав'ї і забутті. А є такі люди, які в своєму житті обирають зовсім інші цілі - не шкодуючи здоров’я, життя дбають про свою Батьківщину, про її майбутнє. Ось про таких самовідданих героїв я і хочу вам розповісти.

Відносно недавно померла моя прабабуся Розалія, яку я дуже любила . Вона прожила довге, але важке життя. В дитинстві працювала  на польського пана, молодість її припала на Другу Світову війну, а потім багато років була «кріпачкою» радянського колгоспу. Рано втратила чоловіка, але зуміла виховати шістьох дітей, які стали добрими людьми, поважними в громаді.  

Так от, моя бабця з дитинства мало розказувала мені казок .ЇЇ розповіді були про реальні події її життя, часто страшніші від любого американського фільму.

Але найбільшою біллю її життя була згадка про двох її рідних братів, молодих хлопців, які віддали своє життя у боротьбі за волю України. Ці розповіді вкарбувалися мені в пам'ять .Про це моя розповідь.

         У багаторічній боротьбі УПА за волю України пролили свою кров десятки наших краян – жителів сусідніх сіл: Черниці, Пісочної і Надітичів .

 Сьогодні згадуючи ці буремні роки треба віддати велику шану усім українським патріотам які воювали проти лютих ворогів нашої Вітчизни і полягали за її волю і незалежність .

                                     

     Боротьба до якої доклалися і наші земляки – воїни УПА, також  сприяла загальній перемозі. Саме завдяки цьому український народ   уже двадцять перший рік  живе у незалежній Державі . Ми, молоде покоління вивчаємо і цінуємо боротьбу наших воїнів – односельчан, знаємо якою ціною далася нам усім наша свобода .

Україна пережила на одне лихоліття. І які б окупанти не зазіхали на неї, завжди знаходилися її оборонці.

      Одним із важливих центрів повстанської боротьби УПА була і наша Миколаївщина . Я хочу розповісти, як жили боролися, і загинули воїни УПА – рідні брати моєї прабабусі Розалії Федик – Дедишин .

    Родина Федиків переїхала на хутір Кольонію у 1935 році із села Розвадів .   Антін Федик - батько моєї прабабці купив тут у польського пана, який виїжджав до Польщі  декілька моргів землі .За один рік сім’я збудувала нову хату, стайню. Це місце було досить мальовниче, поруч – ставок, хвойні та листяні дерева, пасовище. Недалеко ліс. У сім’ї Федиків було два сини – Антін, 1921р.н., Микола, 1924р.н., та чотири дочки: Ганна, Розалія, Марія та Ольга . Дочки допомагали матері Парасковії по господарству, обробляли поле, а сини допомагали батькові .

            У 40-х роках сини почали цікавитись політичним життям, а згодом вступили в організацію ОУН. У 1943 році коли постало питання утворення бойових загонів , два брати Федики активно включилися до її організації . На той час Антін Федик , старший брат Миколи, був уже сотником загону СБ. З приходом радянських військ у кінці  серпня  1944 року на теренах навколишніх сіл  почалися бойові сутички воїнів УПА з Каральними загонами НКВС. У більшості випадків партизани вступали у бій і виходили з нього переможцями

Довгими зимовими вечорами моя прабабуся Розалія розповідала мені про ті часи, повні надій, радості, печалі і смутку. Все це пережилося .

Недалеко від батьківської хати була партизанська криївка де жив партизанський загін УПА. Про її місцеперебування знали лише довірені особи.

Не раз і не два, темними ночами - розказувала бабця Розалія,- я носила братам – повстанцям хліб, молоко і другі продукти . Разом із сестрами ми прали їх одяг . Зимою засівала їхні сліди снігом, прочищеним решетом ,від криївки до хати. В Черницькому лісі воїни УПА не раз проводили бойові навчання ,чистили зброю здобуту в облавців НКВС. Антін Федик будучи сотником СБ із воїнами загону проводив виховну роботу, навчав техніки стрільби, строю, тримав загін у повному бойовому стані.

Молодший брат, Микола був розвідником криївки. Іноді перебирався в жебрака, або каліку і йшов в село дістаючи там цінні дані для загону. Микола був дуже відважний, вихований в ідейно-патріотичному дусі.

       Вороги знали про діючі повстанські загони УПА, але їм не вдавалося пробратися у лісові хащі і знищити повстанців. Вони нарощували великі  сили карателів НКВС, бувало прочищали всю територію Черницького , Київецького,  Більченського ,  Держівського лісів в погоні за воїнами УПА . Така ситуація тривала до осені 1947 року. В цей час партизани зрозуміли, що сили нерівні, тому по команді зверху почали готуватися до переходу в Карпати.

У день святого Михайла, 21 листопада 1947 року, загін зупинився в хаті Михайла Яремчука на хуторі Кольонія .

Розвідник повідомив, що у лісі появились багато облавців НКВС. Воїни зрозуміли, що на них зроблена засідка . Із боєм вони почали обходити ліс, але і там їх чекала облава. Тоді взяли напрямок в сторону хутора Острів . На підході до хутора був важко поранений Антін. Молодший брат Микола став допомагати своєму братові дійти до хутора, та на п’яти уже наступали облавці. Микола на прохання брата Антона залишив йому пістолет, а сам продовжував пробиватися в село, а потім в урочище Березини . Антін відбився прикриваючи брата, але сили були нерівні . У жорстокім бою Антін Федик загинув , але не здався НКВДистам .Пройшовши ліс, Микола із деякими воїнами побачив ще одне кільце облави .Облавці із кулеметів прорешетили тіла партизан. Оцінивши ситуацію, Микола при наближенні солдатів пустив собі кулю із револьвера . У той час загинув увесь партизанський загін, якого видав провокатор. Так перестали битися серця відважних братів Миколи та Антона Федиків та їх побратимів .

            Антону в цей час було 26 років, Миколі – 23 . У розквіті сил пішли із життя мужні герої. Після бою тіла партизанів, а їх було сім, возом привезли для впізнання в село Пісочну, а пізніше – у Миколаїв. Там, на околиці Миколаєва, їх закопали у рові. На другий день мати Антона і Миколи Парасковія босою пішла на те місце де були , захоронені її сини . Тіла усіх воїнів були покладені у канаву,яка навіть не була добре прикрита землею. Парасковія нагорнула ще більше землі і цілу ніч , гірко плачучи, просиділа на цій могилі. Ранком, зболена- зморена повернулась додому. Дальше біля могили своїх синів залишатися було небезпечно, бо могли і її арештувати .

        А потім вся сім’я  Федиків була в постійній напрузі . Хто де міг став переховуватися . Сестри Марія і Ольга (ще живі ) таємно відбули до Львова . Батько – Антін ночував у чужих стодолах у Розвадові,а бабуся Парасковія – в селі Держові . Найстаршу Ганну ,яка була одружена, разом із чоловіком та трьома дітьми вивезли у Сибір на 10 років каторги. Розалію теж арештували,але так, як її чоловік був на фронті в рядах радянської армії ,після річного  ув’язнення – відпустили .

            Одного разу маму Федиків у 1948 році облавці вислідили коли вона повернулася додому. Були готові її схопити але вона їх перехитрила . Родина Федиків утримувала бджоли . Парасковія скоро підійшла до вуликів і пустила собі декілька бджіл під очі та на руки . Від укусів тіло напухло і вона лягла в стодолі на сіно . Коли облавці прийшли і побачили її спухлу один з них сказав: « Ета бандерівка к вєчєру сама подохнєт».

Після цього вони її залишили і пішли з подвір'я  

       Дуже багато історій із того тяжкого часу розповідала мені бабця Розалія . Всього того не можна написати бо є такі моменти, що рука фізично не спроможна описати розказане . Найстрашніші випробовування випали на долю наших людей у розгул комуністичної сваволі . Але поставити українських патріотів на коліна їй не вдалося.

       Мій дідусь Василь Васильович Городицький працює вчителем малювання та музики Черницької ЗОШ І-ІІІ ст.. . У сім’ю Дидишиних  прийшов в  1967 році. Все життя він з повагою ставився до бабці Розалії , переймався її болями і стражданнями .Щиро захоплюючись саможертвою братів Федиків,він написав цілу поему, яку я хочу вам запропонувати .            

                                   

                                    Поема про Могилу      

Там, де колосяться жита ,

 Пшениця зріє золота,

Де мла ранкова берег вкрила

Стоїть собі одна могила,

Стоїть собі як сирота .

                             Серед дубків, шовкових трав,

                             Хто тут спочив, ніхто не знав.

                             Одні казали, що стрілець,

                             Другі – бандерівський боєць

                             За Україну воював.

Задумавшись, я тут стояв

Біля могили і мовчав.

В такій чарівній тишині,

Не чув я навіть , що мені

Хтось руку на плече поклав.

                            Дідусь старий прийшов сюди,

                            Пригнав коней він до води.

-         Старий я вже – то й менше сили.

                            Сідай, розкажу про могилу,

                            Та ти не бійся, підійди.

Ось слухай добре, хлопче мій,

На цьому місці гримів бій.

Страшний був час, коли згадаєш,

Та ти його не пам’ятаєш,

Тебе ще й не було тоді.

                          Я пас у лузі свої коні ,

                          І пам’ятаю, як сьогодні :

                           Їх було двоє у човні,

                          Перепливли у тишині

                          І розмістились тут на схилі.

За ними кагебісти гнались.

 Я чув : собаки обізвались.

Димів туман рікою вранці.

Ще хвилька - друга – і облавці

В дністровських хвилях показались.

                            В бійців був стяг, таку святиню

                            Сховати треба в цю ж хвилину,

                             Поки совіти у воді.

                             А потім лугом – і  тоді

                             Знайти до своїх вже стежину.

Куди ішли вони і звідки

Не знав я, мабуть, із криївки,

Бо хто всю роту, ще й із псами

 Кидає за двома бійцями ?

Напевно хлопці із розвідки.

                               Облавці річку переплили , 

                               В бійців вогонь вони відкрили.

                               І біля берега стрімкого,

                               Із двох їх зовсім молодого,

                               Бійця у голову ранили.

Я знав усе тут навкруги :

Стежки й дністровські береги.

Та як же хлопцям раду дати ?

Стрекоче ворог з автоматів,

Боєць вмирає від снаги .

-             І він помер, дідусю ?

-             Ні . Лежав ранений на землі.

 Облавець стих якраз чомусь,

 Я твердо вирішив : згоджусь,

 Нашим бійцям, що у біді .

                                                                                                                                                                                 

 Колючим яром я пробрався.

 Радів, що таки хлопцям здавсь. 

Вони останнє вдвох обнялись,

Немов  брати, розцілувались.

З раненим я в село подався.

                                  Просив води, та де там взяти ?

                                  До річки важко підступити.

-             Вже не далеченько нам йти ,

 Ти, друже, хвильку потерпи,

 Тобі не можна ще вмирати.

Вже недалеко до села,

Стежинка житом повела.

Десь у дровах собаки лають,

В селі облавців ціла зграя,

Людей усіх в страх одягла.

                                    Його я в житі заховав,

                                    Свою сорочку розірвав,

   Перев’язав криваву рану .

    Він буде жити він ще встане,

   Хоч стільки горя й мук зазнав.

Бійця залишив, сам пішов,

Нехай присохне трохи кров,

Як тільки візьму хліба й солі,

Стяг заховаю у стодолі.

До нього прийду в жито знов.

                                       Я швидко впорався з усім.

                                       І зачинив свій старий дім.

                                       В торбині – хліб і сіль, і сало,

                                       Та лиш знялась в селі облава.

                                       Знялась стрільба, мов літній грім.

А над Дністром гримів ще бій.

Совєти лізли, наче змії.

Живим бійця хотіли взяти,

Але не хоче він вмирати,

Не хочу вмерти без надії.

                                        Місяць і зіроньки бліді

                                        Купались в Дністровій воді.

                                        А він зраненою рукою,

                                        Ще готувався раз до бою ,

                                        Ще билось серце у груді.

- Здавайтеся «бандьори»! – чув він крик,

Та до таких слів уже звик.

Нема патронів в автоматі ,

В руці однісінька граната.

Й страху нема. І страх десь зник.

Один на зустріч вийшов їм,

Сорочка вишита на нім.

Співав жайворонок на світанку.

Ой, Україно – вишиванко !

І  дощ почав і вдарив грім.

                   

                                                           Дністра здригнулись береги.

                                                           Лежать убиті вороги.

                                                           А біля них він, молоденький,

                                                           Йому б ще бути біля неньки.

                                                           … Запахли м’ятою луги.

                Ось так боєць УПА вмирав,

                Своє життя за нас віддав .

                Ось тут, на цій дністровській кручі,

                Свідок мені цей був могучий,

                Отут я й поховав .

                                                         

                                                          Дідусь обтер мокре чоло,

                                                          Ось так воно,хлопче було.

                                                           П’ють коні воду із Дністра,

                                                           Навкруг ясна літня пора,

                                                           А в далині лежить село.

                   Я в лузі квітів назбирав

                   Ними могилу уквітчав.

                   « За рідну неньку Україну

                    В бою з совєтами загину»,

                   -  Я на табличці написав.

                                                             Пливе Дністер у тишині

                                                            Скажи дідусю мій, мені                     

-             А що із тим бійцем, що в житті

         Ти заховав ?Його не вбито ?

-             Та ні, мій любий синку, ні

В льоху його я заховав,

Приносив їжу, лікував .

Одного разу якось вранці,

Забрали його два повстанці .

Як звати, навіть не спитав.

                                            Старий цигарку запалив ,

              Сріблясті вуса підкрутив.

-             За те, що знамено зберіг

          Пан сотник аж вклонивсь до ніг.

          Відзнаку бойову вручив.

Давно закінчилась війна,

Завдала горя й сліз вона.

У мене теж, мов цвіт, сини

Не повернулися з війни.

На серці туга лиш одна .

           І я згадав ,що мій татусь

           Теж воював і не вернувсь.

            І потекла з очей сльоза,

           Немов ранковая роса .

           Чого я плакав, знав дідусь .

Старий закінчив, замовчав

Мені, мов казку, розказав.

І стало тихо ,тільки хвилі

Шуміли сумно при могилі,

І вітер з кимось розмовляв …

                                                                                                     1962 рік.