Інформаційно – пошуковий проект «Операція Вісла»

Інформаційно – пошуковий проект «Операція Вісла»

Проблема: збереження пам’яті про трагедію українців які стали учасниками антикризової акції польського уряду в 1947р., пошуки свідчень очевидців подій «Операції Вісла».

Мета: систематизувати та узагальнити знання учнів про «Операцію Вісла», в ході роботи над проектом знайти свідчення очевидців вказаних подій.

Завдання проекту:

- організувати пошукову роботу учнів з проблемами збереження пам’яті про антикризову акцію здійснену польськими військами, здійснення масового насильства проти українців, збір свідчень людей, які стали очевидцями і учасниками подій 1947 р. операції радянського уряду «Вісла».

- вчити аналізувати події тих далеких післявоєнних років, формувати критичне мислення, вміння дівати оцінки діям польського та радянського урядів.

- викликати розуміння та співчуття до людей, долі яких були поламані масовими насильницькими переселеннями.

- розвивати навики самостійної роботи з пошуку необхідної інформації в різних джерелах знань.

- зібрати свідчення живих очевидців вказаних подій.

- провести круглий стіл з обговорення здобутого матеріалу.

- сформувати папку «Спогади жителів с. Черниця, очевидців операції «Вісла»».

Етапи роботи над проектом.

I. Актуалізація проблеми.

Вчитель: З проблемою трагічної долі українців переселених з території Польщі на наші землі, стикнулося ще в дитинстві. Відвідуючи свою однокласницю з подивом зауважувала мову з польським акцентом її дідусі і бабусі, розуміла, що вони чимось відрізняються від інших односельчан. Таких сімей в селі було кілька. Часто до них ставилися з пересторогою і зневажливо називали «переселенцями», «мазурами».

          Радянські підручники не давали ніяких пояснень – хто ці люди, чому вони інші та й вони самі не спішили розказувати про себе, мовчки ковтаючи образи. Лише ставши істориком я більше вникла в цю проблему, хоч можливості були надзвичайно обмежені.

Лише з приходом незалежності, почали відкриватися таємні сторінки вітчизняної історії, так звані «білі плями». Лише тоді я, як і багато українців зрозуміла глибоку трагедію цих людей. Їх насильно вирвали з середовища в якому вони жили з покоління в покоління, бо виявляється вони були чужими там і переселили на Україну, де вони також стали чужими, довгі роки їх не сприймали, і по селах Галичини вони були справжніми діаспорами.

      Тому і вважаю проблему надзвичайно актуальною. Необхідно вивчати події тих років, доносити їх до широких мас, пояснювати що «переселенці» є такими ж українцями, тільки мабуть, ще з більш трагічною долею. Бо їхні сім’ї видерли живцем з наших місць, змусили залишити хати, майно, все нажите протягом багатьох років. На нових поселеннях чимало цих людей померло від голоду та хворіб, на нових місцях українцям передавалися найгірші господарства та землі.

    Від цих подій не віддаляють 60 років. Але є сторінки в історії які не потрібно забувати. Тому необхідно в молоді пробуджувати інтерес та розуміння до цих подій. Необхідно зібрати свідчення ще живих очевидців цих подій, бо час невпинний і незабаром про це зможуть розказати тільки підручники.

II. Планування роботи.

- створення двох пошукових груп з питань вивчення проблеми.

а) перша повинна зібрати інформацію про операцію «Вісла» як історичну подію післявоєнного періоду.

б) друга група повинна знайти очевидців тих подій та взяти в них свідчення про пережити

- визначення джерел інформації (бібліотека, підручники, газети , Інтернет).

- оформлення проекту.

- форма презентації проекту: круглий стіл: «Операція «Вісла» - причини і наслідки», оформлення папки «Спогади очевидців жителів с. Черниця про операцію «Вісла».

III. Здійснення пректу:

- аналіз зібраної інформації.

- оформлення звітів пошукових груп.

- підготовка до круглого столу.

- оформлення папки «Свідчення очевидців операції «Вісла», жителів с. Черниця».

- обговорення проблем та труднощів на шляху до здійснення проекту.

III. Звіт і презентація проекту.

1. Оформлення папки.

2. Круглий стіл.

IV. Оцінка і самооцінка проекту.

   Проблема проекту, незважаючи на віддаленість у часі, є надзвичайно актуальною. Бо йдуть з життя люди які пережили ці події, в частини жителів Галичини по сьогодні є упереджене ставлення до колишніх переселенців. Тому ми і вирішили взітися за збір інформації про операцію «Вісла». Були використані різні джерела: підручники, газетні публікації, Інтернет, в тому числі свідчення живих учасників цих подій.

   Проект можна розширювати матеріалами, папку з часом доповнювати свідченями нових очевидців.

Круглий стіл:

ОПЕРАЦІЯ «ВІСЛА» — ОДНА З ТРАГІЧНИХ СТОРІНОК

УКРАЇНСЬКО- ПОЛЬСЬКИХ ВІДНОСИН»

   Польща — один зі стратегічних партнерів України. Українсько-польські відносини характеризують­ся зближенням позицій і поглядів на основні проблеми загальносвітового і європейського розвитку. Спільність підходів у питаннях європейської і північноатлантичної інтеграції, зумовлена геополітичним розташуванням обох держав, об'єктивно сприяє піднесенню українсько-польських відносин до рівня стратегічного партнерства. Проте так було не завжди...  

1-й учень.Історія українсько-польських відносин сповне­на різних проявів. Дуже часто це були конфлікти, які інколи набували вигляду війн та насильства. Однією з таких трагічних сторінок стала операція «Вісла».

    Слід відверто сказати, що польсько-українські відносини принаймні від XVI ст. не були стабільни­ми і періодично загострювались внаслідок воєнних сутичок чи повстань українського народу проти польського панування. 1919 р. Польща розгроми­ла незалежну Західноукраїнську Народну Респуб­ліку, не забезпечила автономії Східній Галичині статус автономного краю 1923 року, у 20-30-ті роки XX ст. прозела дві пацифікації українських сіл, поступово ліквідувала українські школи, ізо­лювала і переслідувала український рух на Волині, проводила насильницьку латинізацію (на практи­ці — полонізацію) і руйнувала церкви Холмщини, створила концентраційний табір у Березі Картузькій. У період з 1918 р. до середини 40-х років фак­тично тривала 30-річна польсько-українська війна. Після окупації Галичини та Волині війна не при­пинилась. З українського боку у ній брали участь Українська військова організація, згодом Органі­зація українських націоналістів під проводом Єв­гена Коновальця, а після його загибелі радикальне крило ОУН очолив Степан Бандера.

     У період між світовими війнами Варшава здійснила колонізацію Західної України, органі­зувала переселення в цей регіон солдат-осадників, внаслідок чого кількість поляків на Волині збіль­шилася у 2,5 раза (з 7 до 17 %) .

2-й учень. Друга Світова війна ще більше загострила си­туацію. Цей період характеризується обопільни­ми каральними акціями, з яких найбільш трагіч­ною стала так звана «Волинська трагедія».

      Після завершення війни каральні акції не припинились. 24 липня 1944 р. фронтові части­ни Червоної армії увійшли до Львова. Тільки-но Червона армія увійшла на території, приєднані до СРСР 1939 року, в результаті радянсько-поль- ських переговорів було схвалено рішення про вза­ємне переселення українців і поляків, яке для останніх виявилось повною несподіванкою. 9 ве­ресня 1944 р. у Любліні було підписано Угоду між урядом Української Радянської Соціалістичної Республіки і Польським Комітетом Національ­ного визволення про евакуацію українського на­селення з території Польщі і польських громадян з території У PCP.

     За умовами цього договору, в обхід волі Украї­ни, від її земель відірвали Підляшшя, Холмщину, Любачівщину, Надсяння, частину Бойківщини та Лемківщини. Таким чином, до складу Польщі увійшла значна територія українських земель. Водночас частина польського населення опинила­ся на радянській території.

3-й учень. За домовленістю між Польщею та СРСР було передбачено обмін населенням на добровільних засадах. Проте насправді із самого початку він су­проводжувався насильством і численними жерт­вами. До кінця 1946 р. з Польщі було вивезено майже півмільйона осіб .

     На користь виселення з Польщі національних меншин висловлювалися польські комуністи, які хотіли бачити майбутню Польщу однонаціональ- ною державою. Органи влади також підтримували загальну концепцію мононаціональної держави. Таких поглядів дотримували і польські неко- муністичні політичні угруповання. Вони теж були за переселення українців до СРСР або за розпоро­шення їх у центральній і західній частині Польщі.

4-й учень. Примусове переселення супроводжувалось во­рожою пропагандою проти українців. Із вересня 1945 року уряд Польщі відрядив на українські землі три дивізії піхоти з метою примусового ви­везення українців на територію УРС Р. Запалали цілі села на Лемківщині, Надсянні, Холмщині. Із вересня 1945 року до липня 1946 року висе­лили 280 000 українців. Згодом депортували ще 482 880 українців. У протоколі Політбюро ЦК ПОРП окремим пунктом визначена суть акції пе­реселення як «репресивна». Управління громад­ської безпеки в Жешові рекомендувало навіть пе­реселяти мішані родини, якщо батько не був по­ляком. Такий підхід органів влади до переселення спричинив до того, що воно набуло ознак депор­тації. За участі військових підрозділів було висе­лено понад 260 тис. осіб, а всього у 1944-1946 рр. до УРСР було виселено майже 500 тис. українців. Причому депортація не оминула навіть тих за­хідних українців, які служили у Червоній армії.

                Польські органи влади не погоджувалися за­лишити українське населення на дотеперішньому місці проживання. Щораз частіше на перший план почала висуватися концепція переселення україн­ців на західні і північні землі Польщі. Цей намір розв’язував дві проблеми: першу, негайну, — роз­гром підрозділів УПА внаслідок виселення місце­вих жителів і другу, перспективну, — остаточне розв’язання українського питання шляхом поло­нізації українців на новому місці оселення. Усі ці наміри були реалізовані в ході операції «Вісла». Таємна інструкція, яка визначала принципи пе­реселення українських родин, прямо стверджува­ла: «Основною метою переселення осадників «W» (з акції «Вісла») є їхня асиміляція у новому поль­ському оточенні. Слід докласти всіх зусиль, щоб ця мета була досягнута. Не застосовувати щодо цих осадників визначення «українець». У ви­падку наявності серед осадників на возз’єднаних землях інтелігентського елементу його слід без­оглядно поселяти окремо і далеко від громад, де проживають осадники з акції “Вісла”».

5-й учень. Оскільки Договір про переселення українців і поляків між ПНР і УРСР (після дворазового його подовження) втратив чинність, а уряд УРСР уже не хотів його подовжувати, треба було шука­ти інші шляхи ліквідації української меншості на території Польщі. І перші проекти переселення решти українського населення на так звані «одзискане» землі (полишені німцями польські землі на Одері та у Східній Прусії, що перебували у міжвоєнний період у складі Німеч­чини) було представлено першому секретареві ЦК ПОРП В. Гомулці ще в листопаді 1946 р. Уже в лютому 1947 р. заступник начальника Генераль­ного штабу Польського війська генерал С. Моссор чітко висловився з цього приводу: «Навесні про­вести енергійну акцію переселення цих людей по­одинокими сім’ями по цілих повернених землях, де швидко асимілюються».

Ця акція поширювалась на греко-католицьке духовенство, оскільки польські органи влади вба­чали в цьому можливість ліквідації цієї конфесії у Польщі. Боротьба проти Української греко-ка- толицької церкви (УГКЦ) була зумовлена, з од­ного боку, рішенням Львівського псевдособору (8-10 березня 1946 року), який під тиском органів радянської влади ліквідував рішення Брестської унії 1596 року; а з іншого — прагненням знищити українське національне життя, у якому ця УГКЦ відігравала провідну роль.

     28 квітня 1947 р. о четвертій ранку 20 тис. польських солдат оточили українські села Холм- щини, Підляшшя, Лемківщини, тоді ж відділ НКВС та Чехословацької армії заблокували східні та південні кордони Польщі — розпочалася опе­рація «Вісла». У цій операції брали участь 5 диві­зій піхоти, одна дивізія КВБ (Корпус Внутрішньої Безпеки) та три додаткові полки — усього 7 ди­візій. Загальне керівництво здійснював генерал Стефан Моссор.

■ Виселення українців під час операції Вісла

      Радянське командування перекинуло зі Львів­ської області одну танкову дивізію, спеціальні протипартизанські загони і заблокувало при­кордонними військами українсько-польський кордон. Чехи виставили спеціальну оператив­ну групу, надали полякам транспорт, щоб вони швидше пересувалися. Ось так в одному з поль­ських документів описувалась ситуація на тій території, де розгортала свої дії Оперативна гру­па (ОГ) «Вісла»: «На территории оперативного района живет смешанное польско-украинское население; украинское население процентно пре­обладает в восточных и юго-восточных районах территории. Польское население, живущее в от­даленном районе на границе государства и отда­ленно от культурных центров, политически ма­лосознательное, а, кроме того, запуганное терро­ром фашистских украинских банд. Украинское население преимущественно к ним враждебно относится, принимает активное участие в дея­тельности банд или сотрудничает с ними; банды пользуются большим авторитетом среди украин­ского населения... По представлениям украин­ского населения, банды УПА (Украинской по­встанческой армии) борются за так называемую «самостийну Украину». Украинское население пополняет банды живой силой и помогает ма­териально, сотрудничает при организации бан- дитскихоперадий, проводит широкомасштабную разведку с помощью сильно разветвленной граж­данской сети и т. п.» .

6-й учень. Польські війська розбились по 20-50 солда­тів на одне село, плюс 30-50 — особовий відділ на кожний з 28 підрайонів, на які припадали від 6 до 21 села. Такий розрахунок сил свідчить про те, що основною метою акції «Вісла» було висе­лення українців, а не боротьба з УПА. Дивізії Війська Польського розпочали висе­лення українського населення з українських ет­нічних земель. Операція тривала декілька місяців і практично закінчилася в жовтні 1947 р. Вона супроводжувалась особливо брутальними зну­щаннями над українцями. Операція розпочалася, коли люди засіяли свої поля, а нового врожаю ще не зібрали. Усе треба було залишити і виїжджати з тим, що можна було покласти на віз, а найчасті­ше нести в руках. Населенню давали близько двох годин, щоб зібрати найнеобхідніші речі і залиши­ти село. Тривала подорож відбувалась у жахливих антисанітарних умовах.

     На захід і північ Польщі було депортовано близько 150 тис. осіб, водночасно заарештовано та ув’язнено в таборі Явожно(3 873 в’язні), а та­кож просто вбито декілька тисяч українців. Табір Явожно було створено за рішенням Політбюро ЦК

     ПОРП 23 квітня 1947 року. Він нічим не відріз­нявся від Освенціму. Не функціонував тільки кре­маторій. Табір мав 12 кулеметних веж, три ряди огорожі з колючого дроту, а від дороги — стіну з бетону висотою 5 м. В охороні служили 18 офі­церів і 300 солдатів . В’язні цього табору тяжко працювали по 12 годин у дві зміни за пів­літра кави і шматок чорного хліба. Інколи дава­ли цілого пересоленого оселедця без води або суп з риб’ячих голів. У туалет водили за командою. Спали люди на дерев’яних похилих нарах без ма­траців, за невиконання норми в’язнів жорстоко карали. їх ставили «на стійку з цеглинами в ру­ках», примушували годинами стояти навколіш­ки, замикали в карцер і мучили допитами. Були випадки самогубства на огорожі, по якій прохо­див електричний струм.

     Українців виселяли з Ряшівського, Люблін­ського і Краківського воєводств і розпорошено розселювали на понімецьких землях — в Оль- штинському, Кошалінському, Щецінському, Вроцлавському, Зєльоноґурському і Ґданському воєводствах. Тих, хто наважувався повернутися до рідних місць, заарештовували.

       Реалізація операції «Вісла» супроводжува­лася насильством щодо українців: навмисно спа­лювали українські села, руйнували церкви, пред­ставників української інтелігенції та селянства за підозрою у сприянні УПА ув’язнювали у концта­борі Явожно.

7-й учень. Паралельно здійснювали заходи щодо лік­відації підрозділів УПА. Операцію «Вісла» планувалося здійснити у два етапи, а фактич­но відбувалось у три. На першому етапі, який тривав з 28 квітня до початку червня 1947, військо дістало наказ: дивізія корпусу вну­трішньої безпеки мала ліквідувати в районі Тісни-Балигорода сотню, яку очолював «Бір»; шостій дивізія піхоти — знищити сотню «Хрі- на», яка діяла на заході Сянока; сьома дивізія піхоти — розгромити сотні «Стаха» на півдні Сянока; восьма дивізія піхоти — знищити со­тню «Криласа» і «Ластівки», які вели бої на сході Сянока; дев’ятій дивізії піхоти належало ліквідувати сотні «Бурлаки» і «Громенка» на околицях Перемишля. Одночасно військо ви­конувало наказ про виселення 50 тисяч україн­ського населення.

    На другому етапі, що тривав до кінця червня 1947 року, головна увага приділялась повітам Пе­ремишль, Любачів, Ярослав, Томашів.

       8-й учень. На третьому етапі протягом липня 1947 року було проведено акції проти УПА та евакуацію на­селення в повітах Новий Сонч і Новий Тарг Кра­ківського воєводства .

На терені Чехословаччини групи УПА, не зна­ючи місцевості і не маючи карт, вели бої з групою «Тепліце». Сотні УПА, які перейшли український кордон, піддавались постійним атакам військами НКВС і місцевої міліції.

    Проте примусове переселення не гарантувало, що українське населення швидко полонізується. Необхідно було вжити додаткових репресивних заходів. Українців розпорошували на новому міс­ці переселення, їм суворо заборонялося змінюва­ти місце проживання, заборонялося відроджувати українське національне життя. Привезених під наглядом війська українців розселювали на за­хідних і північних землях Польщі згідно з рані­ше розробленими принципами. їх необхідно було оселити так, щоб вони не утворювали компактних груп та не перевищували 10% мешканців окре­мих сіл. Органи влади заборонили розміщувати українські родини у смугах: 50 км від сухопут­них кордонів, ЗО км від морських кордонів і во­єводських центрів та 10 км від західного кордону Польщі 1939 року. Міністерство громадської без­пеки рекомендувало, щоб в одному селі розміщу­вали тільки одну сім’ю, зараховану до категорії «А» чи «Б», і до п’яти сімей з категорії «В».

          Із розпорошенням українських сімей була пов’язана заборона зміни призначеного місця про­живання. У таємній інструкції від 10 листопада 1947 року рекомендувалося: «(...)свобода пересу­вання осадників з акції «Вісла» категорично має бути обмежена. Особливо неприпустимим є за­лишення возз’єднаних земель і повернення на давні терени. Нагляд за дотриманням згаданих принципів слід залишити за відповідними органа­ми громадської безпеки. До них слід направляти всякого роду заяви щодо згаданих справ. Органи загальної адміністрації мають приймати заяви від осадників з акції «W» виключно у справах галу­зі звичайного загального адміністрування, що на­лежить до їхньої компетенції. Заяви осадників з акції «W», які стосуються всякого виду справ, спричинених спеціальними умовами цієї акції, особливо справи переселень за межі повіту, виїздів і т. ін., необхідно направляти до повітового Управ­ління громадської безпеки. До того ж повітове Управління громадської безпеки необхідно інфор­мувати про кожну справу, з якою переселенець з акції “W» звертається до органів загальної адмі­ністрації. Контакт з повітовим УГБ у справах по­селенців з акції «W» повинен бути постійним і за можливості підтримуватися особисто» .

9-й учень. Депортоване українське населення було розмі­щено насамперед у селах. Сьогодні важко встано­вити точну кількість українських сімей, оселених у містах, оскільки цифрові дані з більшості пові­тів не враховують поділу на місто і село. Тільки на підставі часткових даних можна припустити, що близько 10% українців розміщено у містах, решту — у селах. Необхідно зазначити, що це на­селення було розміщено не відповідно до раніше розроблених принципів. Зрештою, це виявило­ся неможливим з огляду на кількість прибулих українців. У багатьох місцевостях і повітах було значно перевищено планований десятивідсотко- вий бар’єр українців, яких мали там оселити. Після виявлення цих невідповідностей Міністер­ство громадської безпеки видало розпорядження органам щодо розміщення українців відповідно до раніше передбачених норм. На практиці це озна­чало необхідність повторного переселення декіль­кох тисяч українців. Таке повторне переселення відбулось протягом 1948 року.

   Щоб запобігти поверненню українців до рід­них домівок, передбачалося покращення побуто­вих умов на нових місцях поселення, адже укра­їнські сім’ї опинилися у важких продовольчих і житлових умовах. Методи і час переселення позбавили селян можливості забезпечити свої ро- динизапасами продовольства. До того ж їм нада­ли зруйновані господарства, оскільки усі більш- менш придатні для життя господарства були зайняті прибулими раніше польськими осадни­ками. Із виділених, наприклад, на західному Помор’ї близько 9 800 господарств 75 % були зруйновані, з них 45 % (4 386) вимагали серйоз­ного ремонту, а ЗО % (2 959) — повної відбудови. Слід зазначити, що наведені дані спростовують твердження, що українці в обмін на залишені господарства отримали після переселення забудо­ви у значно кращому стані. У польській пресі по­стійно йдеться про «стрибок» чи «цивілізаційний шок». Можливо, це був «шок», але тільки від ви­гляду зруйнованих забудов.

   Заради об’єктивності можна погодитись, що для тих українських переселенців, які отримали муровані, в ідеальному стані господарства, з ма­шинами, це міг бути свого роду «цивілізаційний стрибок», проте таких випадків було небагато.

      За таких обставин органи влади вимушені були нада­ти підтримку українським сім’ям. їм було надано допомогу і кредити, продовольчі картки, харчі, збіжжя, поремонтовано будівлі.

Зазначимо, що, попри все, цієї допомоги було- замало, оскільки держава на той час мала обмеже­ні ресурси. Варто також зауважити, що ця віднос­но прихильна економічна політика органів влади була зумовлена не гуманітарними факторами, а прагненням якомога швидше долучити укра­їнців до господарської діяльності, прискорити їх адаптацію у новому оточенні, а відповідно, відвер­нути їх від наміру повернутися до рідних домівок і цим самим прискорити їхню асиміляцію.

10-й учень. Свідченням цього є те, що українцям видали акти на володіння господарствами. Але невдовзі, 27 серпня 1949 р. Рада Міністрів своїм декретом позбавила українське населення права власності на господарства, з яких його було виселено, та на залишене там майно. 28 вересня 1949 р. урядо­вим декретом майно греко-католицької церкви та українських установ і організацій зараховано до скарбу держави.

  Наслідки акції були страшними. 150 ти­сяч вигнанців було позбавлено своїх соціальних зв’язків. Українці в Польщі стали розпорошеною діаспорою, позбавились опори, що є чи не най­важливішим для кожного народу — мати малу батьківщину. Розпочався процес полонізації цієї частини українців.

         Майже всіх лемків (близько 150 тисяч) без попередження викоренили із землі їхніх пред­ків і розселили по всій Польщі. Пів- денно-східні землі країни до сьогодні найменш заселені.

Важливу роль у процесі полонізації україн­ців, на думку органів влади, мало відіграти їхнє залякування. Органи безпеки пильно стежили за ставленням до українців з боку польського на­селення. Було розв’язано широку антиукраїн­ську пропаганду зі звинувачення їх у злочинних намірах з метою розпалити ненависть до них та закарбувати у свідомості поляків образ українця- різуна.

     Діяльність У ПА було паралізовано. Повне ви­селення українців з прикордонних земель позба­вило вояків основного сенсу боротьби. Тому Го­ловнокомандувач УПА Р. Шухевич видав наказ про припинення боротьби на Закерзонні. Частина відділів дістала наказ вирушити в рейд на захід до Австрії та Німеччини, решта — повернутись в Україну і продовжити боротьбу.

      За офіційними даними командування Опера­ційної групи «Вісла», протягом квітня-липня 1947 року підрозділи УПА втратили 1,3 тис. бій­ців — убитими, полоненими та засудженими до стратита ув’язненими.

      Політика польської націонал-комуністичної влади, методи здійснення широкомасштабної опе­рації «Вісла» засвідчують, що її цілі були більш широкими і глибокими: повністю викоренити українській етнос у межах Польської держави і знищити будь-які сліди його існування, що, по суті, означає, що акція «Вісла» була геноцидом (етноцидом) українського населення.

             Твердження, що акція здійснювалася для бо­ротьби з УПА, мало на меті лише замаскувати згадані цілі. Слід зазначити, що будь-яка влада не може толерувати діяльність ворожих собі парти­занських підрозділів, але не можна вести з ними  боротьбу шляхом застосування принципу збірної відповідальності щодо цивільного населення. Ор­гани влади не зважали на те, що цей шлях призве­де до виникнення прірви між польським і україн­ським народами, які, проте, були громадянами однієї держави.

11-й учень. Хоча польська влада знищила українське під­пілля та позбулася українського населення у пів­денно-східних воєводствах країни, проте цим української проблеми навіть з формальної точки зору, як того бажало польське керівництво, ви­рішено не було. Переселення справило глибоке і тривале відчуття кривди та особистої трагедії у свідомості багатьох переселенців та їхніх на­щадків .

     На жаль, не було ні співчуття, ні протестів ані з боку польської громадськості, ані, зокрема, з боку польської католицької Церкви, що мала і певну силу, і певну мужність навіть за тоталі­тарного режиму. Це насторожує, бо є ознакою глибоко вкоріненої антиукраїнської ментальності в широких колах польського суспільства.

   До падіння комуністичної влади у Польщі про акцію «Вісла» було заборонено навіть згадувати. Проте можна і навіть треба було писати про зло­чини українських націоналістів. Українці вважа лися громадянами «другого сорту», тож їх мали реєструвати як поляків, щоб ті швидше асимілі- ювалися.

      Лише 1990 року сейм Польщі засудив акцію «Вісла». Але ні вибачень, ні компенсацій на­щадки депортованих так і не отримали. Про зло- ч чини минулого та їхні жертви зараз нагадують лише поодинокі пам’ятники загиблим, відкриті коштом української громади, та щорічна хода пам’яті.

     Останнім часом Україна та Польща зробили багато кроків до спільного історичного оцінюван­ня операції «Вісла».

     З серпня 1990 року Сенат Польщі засудив її як таку, що притаманна тоталітарним режимам. Питання про відшкодування збитків, завданих виселеним українцям, залишається відкритим, адже і досі Польський Великий Сейм не визнав цю операцію злочином.

     5 квітня 2007 року у м. Києві був видано Указ президента В. Ющенка «Про заходи до 60-х роко­вин операції “Вісла”», у якому було передбачено проведення жалобних заходів. Але ж головне за­вдання — це встановлення об’єктивної історичної картини того періоду.

ДЕПОРТАЦІЯ УКРАЇНЦІВ З ПОЛЬЩІ

(свідчення очевидця – Юрків Осипи, жительки села Черниця)

Підготувала Демко Юля

учениця 7- Б класу

Черницького НВК

“Виповнилося мені того нещасливого дня нашої, а також багатьох інших українських сімей 17 років.

Родина наша не була великою і складалася з пятьох чоловік.

Найстарший був мій батько Дербіж Павло Косьянович 1902 року народження, а той час йому виповнилось 43 роки. За походженням мій батько був українцем. Матері моїй Дербіж Северині Григорівні 1907 року народження, на той час виповнилося 38 років, а за походженням вона булg полячкою. Я ,Дербіж Осина Павлівна,1928 року народження була старшою донькою. Найменшою у нас була моя рідна сестра Дербіж Марія Павлівна 1942 року народження і на той час їй виповнилось 3 рочки. Тому рідної хати,в якій народилася не пам’ятає. Жив ще з нами маминої рідної сестри син, мій двоюрідний брат Білінський Радослав Іванович 1926 року народження і виповнилося йому того року 19 років. Ми були у Польщі багатими, тому господарське майно у нас було велике і складалося:

1)Житлового будинку 210 м2;

2) Саду;

3)Бетону на хату 144м2;

4)Сім"я мала 2, 80 га землі ( в тому числі орної-2,56 га).

Вартість залишеного майна- 5044 карбованці.

У 1944 році ми побудували нову хату, а з правого боку на подвір"ї була нова, велика стодола. Посередині подвір"я стояла криниця. З лівого боку побудована стайня, де ми тримали двоє коней, 2 корови, одну льоху і чотири великі поросята. Батько і мати займалися сільським господарством, тому те, що вирощували, батько віз на ринок і продавав. Заробляв немалі гроші, тому все у нас було і жили ми добре. Жінки у нашому селі Полнятичі одівалися здебільшого у вишиті сукенки, взувалися у мешти, а у 1939 році, коли до влади прийшли німці взувалися у мешти або черевики з дерев"яною підошвою. Дехто робив собі дерев"яники з лляним пасочком, який дівчата і жінки вишивали різними візерунками. Чоловіки одівалися у вишиту сорочку і звичайні штани. Як і жінки взувалися у мешти, черевики чи дерев"яники. Взимку як чоловіки так і жінки одівалися у білі кожухи. Їли ми та інші селяни те, що вирощували, а саме картоплю, моркву, фасолю , біб.Вирощували пшеницю і мололи її на муку. Також варили кашу, робили голубці, вареники, готували борщ. Село наше називалося Полнятичі Ярославського повіту було дуже великим і гарним. Недалеко він нас була церква з українським священником. До цієї церкви ходили тільки українці. За два кілометри від нашої домівки був побудований костьол, до якого ходили поляки. Була у селі велика читальна, де ми могли говорити на рідній українській мові, а також був фільварок. Розмовляли всі переважно на польській мові, українською мовою розмовляли не в присутності поляків, тому що це не схвалювалося. Ми жили добре з поляками. Часто вони приходили до нас, щоб посидіти за столом, поговорити. Та ніколи не приходили з пустими руками.

     Приносили нам ласощі, шоколадки, цукерки. Запам"ятався мені один випадок. По сусідству з нами жив солтис, тобто голова сільської ради. У нього був син, який служив в армії у Львові. Солтис часто їздив до сина, а той час ціни на картоплю були великими. І він прийшовши до нас додому, запропонував батькові удвох поїхати до Львова, щоб продати картоплю.Наступного дня вони так і зробили- поїхали до міста з картоплею і добре заробили.

       Коли приходили свята ми традиційно їх святкувати, співаючи багато рідних українських пісень. Влаштовували фестини і одівалися у вишитий одяг та танцювали. На святах завжди було дуже весело. Нерідко, в той на наших святах були присутніми багато поляків. Вони із задоволенням приходили, їли і танцювали із нами. І навпаки, коли у поляків святкували, то ми до них приходили, розмовляли, співали, їли і танцювали із ними. Між нашими і їхнім народом не було ворожнечі, ми вільно з ними спілкувалися. Звичайно лише малі діти могли посваритися чи побитися, не поділивши чогось між собою. Коли мені виповнилося 6 рочків я пішла до школи, де вчили ми польську і українську мови. Та з нашої рідної мови був лише один урок на тиждень, а інколи і цього уроку вчителі не проводили. Вчилися українські і польські діти разом, вільно спілкувалися і дружили.

У 1939 році, коли після 36-х днів війни до влади прийшли німці, життя українців не змінилося на гірше, а у деяких випадках змінилося на краще. На той час я закінчувала п"ятий клас у школі, де ставлення до українців і поляків з боку нацистів не було поганим і жорстоким. Майже нічого не

змінилося. Після закінчення школи я поступила до кравецького фільварку, що у місті Перемишлі. Провчилася я у цьому технікумі два роки. А для того, щоб оплатити моє навчання батько повинен був возити продукти, які вирощували на полі, а також масло, молоко, сир. Звичайно крім цього тато за

навчання платив гроші. Відстань від нашого села Полнятичі до Перемишля 36 км, тому батько їздив до мене на своєму велосепіді два рази на тиждень.

Як я уже говорила у 1939 році у Польщі до влади прийшли німці. У нашій оселі жив із нами один німець. Часто приходив до нашої кімнати, говорив з батьком і матір"ю, інколи залишався, щоб повечеряти з нами. У нього був пуцер, тобто слуга, який чистив йому одяг, взуття, приносив з військової кухні їсти. Та більше йому подобалися страви, які готувала моя мати. Пам"ятаю, що німець дуже любив молоко, масло, сир, кефір. Не один раз приходив до нас, щоб дати йому масла. Інколи приносив нам свою їжу, щоб покуштувати, як готують німці. Приносив мені і моїй сестрі солодощі або яблука, яких у нього було завжди багато.

У 1945 році, коли почалося преселення я уже закінчуавала технікум у Перемишлі. Але одного дня все змішалося, життя тоді здалося просто нестерпним. Усі спочатку не розуміли, що діється, тому що поляки, які жили у західній Україні зненацька приїхали у село, почали всіх грабувати і зневажливо ставилися до нас.

Вони сміючись називали нас бидлом, людьми,які ніколи не мали і не будуть мати своєї незалежної держави. Буцімто ми боремося за те, чого ніколи не будемо мати, і народилися щоб служити народам вищим і достойнішим ніж український. Все помінялося, тому що спочатку вони були нашими друзями, односельцями , а тут щось сталося, що дуже змінило їхнє ставлення до нас.

   Поляки виганяли нас з наших домівок, забираючи і привласнюючи все собі. Натомість самі туди поселялися. Згадую, що до нашого дому прийшов поляк і забрав нову січкарню і льоху з малими поросятами. Наступного дня вже прийшло їх двоє з автоматами, погрожуючи нам, підійшли до шафи і забрали весь наш новий одяг,а старий залишили. Приходили вони 3 або 4 рази у день, інколи брали продукти.

      Батько розказував завжди мені, що переселення відбувалося, тому що у містах і селах Західної України українці повстали проти плоляків, які після стількох знущань над нашим народом заслужили на це. У добре знайомому нами селі Держів відбулася битва між українцями та поляками, у якій загинуло дуже багато людей. Було спалено поляків і їхні хати . Ті, що врятувалися, почали тікати до Польщі, де й мстилися нам за те, що з ними сталося в Україні. Вся їхня доброта зникла, а жорстокість і ненависть прокинулися.

    Та їм було мало нашого одягу, меблів, вони забрали у нас все, навіть наш дім, який був побудований за рік до переселення.

    Тих людей, яких переселяли на Україну, збирали у хаті Войтовичів, де складалися списки, у яких описувалося майно кожної сім"ї, а також її господарство. У домі в Войтовичів були присутні всі: і діти, і люди похилого віку.

    Переселяли здебільшого багатих, тих людей у яких було велике майно, а бідніших залишали, тому що у них не було, що відібрати, тому вони залишалися у Польщі.

       Усім нам дали переселенський лист і посадили у поїзд. В одній частині якого сиділи люди, а в іншій корови, поросята,кури та інші тварини. У кожному вагоні було два наглядачі, які мали при собі зброю.

    Взяли ми із собою на Україну те, що не встигли забрати поляки, а саме 1 ліжко, шафу, стару швейну машинку і одяг, який залишився та одну корову. На щастя у нашому селі не було ніяких жертв. Але у сусідньому селі Частковичі було вбито двох людей. Чоловік, дружина і два їхні сини виїжджали з Польщі і серед білого дня до них підійшли три поляки із зброєю, спочатку вони кричали на них, а потім почали їх нещадно бити, обзиваючи їх бидлом і людьми, які заслуговують на смерть. А потім нещадно їх вбили, забравши у них все, що вони з собою везли. На щастя їхнім двом синам пощастило втекти, і на скільки я знаю, вони поселилися у Тернополі.

      Нас усіх привезли до Львова, а звідти кожен розселився, де хто міг. Дехто із переселенців переїхали з нами до Черниці. Голова сільської ради дав кожному хату, де жили поляки, але залишивши все, поселись у Польщі.

    Нам дали будинок, залишений у дуже поганому стані. Весь дах будинку був вкритий дірами, які ми закривали своїм одягом. Найгірше було тоді, коли падав дощ, тому що тоді у домі було дуже багато води. Кожного вечора під час опадів я не спала, тому що над моїм ліжком було дуже багато дірок, з яких завжди капала вода. Коли ми прийшли до цього будинку, то побачили, що у ньому зовсім немає ніяких меблів, поляки все забрали із собою, нічого не залишивши.

     Жити спочатку тут було дуже важко, адже чужі, незнайомі люди, чуже село, нова оселя, але ми потроху освоювалися. Спочатку ми не мали, що їсти, варили каву із ячменю, замість цукру давали цукровий буряк. Але через декілька днів батько поїхав до Розвадова, де йому дали цілий мішок пшениці. Пізніше кожному дали ділянку землі.

      Спочатку деякі люди із цього села Черниця ставилися до нас зневажливо, називаючи нас "мазуріма", недовірливо ставилися до нам. Ось один іх таких випадків. Голова сільської ради дав нам і директору одну велику дільнку сіна. Але директор школи не хотів з нами ділитися і вирішив забрати все собі. Між ним і батьком виникла суперечка, під час якої директор запропонував поїхати до Миколаєва, щоб там вирішили, кому належть ділянка. Та для цієї поїздки потрібні були гроші, яких ми не мали, адже пенсій чи інших соціальних допомог тоді не було. Тому батько поїхав на ділянку, забрав сіно і поїхав додому. Коли про це дізнався директор, приїхав до нас додому, щоб забрати з стодоли сіно. Але мати стала біля її дверей і сказала, що не віддасть. Тоді він почав обзивати її мазуркою, викрикав - для чого ми сюди приїхали і хто нас сюди привіз. Мати розізлившись, крикнула до нього: "Ми ж такі самі українці як і ви, нічим від вас не відрізняємось. Ми не винні, що Сталін нас сюди привіз".Але з часом ставлення змінилося на краще.

     Як раніше я згадувала, разом із нами переселився сюди мій двоюрідний брат Білінський Радослав Іванович. Коли йому виповнилось 22 роки, бандерівці наказали йому привезти дошки на схрон. Він це з охотою виконав.

    На той час Радослав мав дівчину Ляшкевич Теодозією, яку ще у селі називали"панькою". Вона ненавидвіла бандерівців через те, що вони вбили її батька. А коли брат розказував їй, що допоміг їм привезти дошки, видала його облавцям. Це міліція, яка слідкувала за селянами, затримуючи тих, хто був разом із бандерівцями, часто розправляючись з такими людьми.

    Після того, як Ляшкевич Теодозія розказала їм про брата, то облавці прийшли до нашого дому і затримали Радослава.Брата прив"язали до воза з кіньми, яких вдарили , і вони рушивши, потягли бідолаху за собою по дорозі.

     Коли облавці зупинили коні, Радослав був ледве живий, ввесь у крові, від одягу майже нічого залишилося. Але і цього для них було мало. Вони взяли брата напівживого, вивезли його у ліс, прив"язали до стовпа і безжалісно й жорстоко спалили.

    Наш батько дізнавшись про це, запряг коні і поїхав до лісу, де Радослав уже був спалений. Тато поклав його на віз і зразу повіз на цвинтар, де ї поховав без священника.

Після цього жити нам було дуже важко.Доки житиму, доти пам'ятатиму той жахливий 1945 рік переселення, нещастя і горе.”

                  Спогади Володимири Василівни Готліб про переселення з Польщі.

Інтерв'ю підготувала Мацьків Ольга (ученця 10 класу)